Хроники Александрии

Гримаси молочного ринку

, 20.03.2015

Ця історія на перший погляд може комусь здатися банальною і взагалі не вартою розмови. Ну живе у віддаленому населеному пункті нашого району в селі Попельнастому Лідія Н., працює, як усі. І як багато її односельців, має корівку для підтримання сімейного бюджету. Молоко здає приймальникам від приватного холодильного пункту, розташованого у сусідньому селі, а ті вже далі везуть цей продукт на молокопереробні підприємства. Але не надто задоволена жінка таким партнерством, описуючи у листі взаємовідносини з приймальницею та „хазяйкою” холодильного пункту.

„Вони можуть брати молоко без оплати, а гроші за нього віддавати через три, п'ять і більше днів. Ніяких квитанцій, чеків за отриманий продукт не видають. Просто записують у себе в зошиті, у кого, коли і скільки взяли молока — і все. Договір на закупівлю між приймальним пунктом і населенням відсутній, а тому й ціну закупівельним встановлюють в односторонньому порядку, змінюючи її, коли і як заманеться”, — розповідає пані Лідія.

Більше того: її за словами, приймальниця, яка їздить до селян у Попельнасте, дуже не любить, коли їй нагадують про борг, а особливо — якщо їй у чомусь суперечать. А тим більше, коли розмова заходить про укладення хоча б якоїсь угоди. У такому разі посередниця просто висуває ультиматум: „Якщо ви не задоволені, я у вас взагалі приймати не буду”. І незабаром так і сталося. Після чергового конфлікту, який грунтувався на несвоєчасній сплаті, до Попельнастого приїхала „розбиратися” власниця холодильного пункту. Вона уважно вивчила записи у зошиті, потім звірила їх з особистими нотатками Лідії про здане нею молоко, повернула лише частину заборгованої суми, а потім заявила: „Ви розсердили мою приймальницю, а тому я з вами більше не бажаю мати справи”. Виходить один в один, як в анекдоті: „Я пам'ятаю, що я заборгував вам. Ось у мене навіть записано, скільки я вам винен. Але ви своїми нагадуваннями мені набридли, і я вас викреслюю”…

Що у такому випадку залишалося робити селянці? До речі, попельнастівська Лідія не одна така: неузгодженості з цим посередником, за її словами, мають і дехто з інших її односельців-власників дійних корів. Інші ж воліють краще не загострювати з приймальницею стосунків, аби потім не залишитися сам на сам зі своїми проблемами, адже молоко, як відомо, продукт, що дуже швидко псується і взагалі — без налагодженого збуту його просто нікуди буде діти.

Лідія спробувала шукати правди: писала листи-скарги на підприємця-посередника місцевій (сільській) та районній владам. Але що у таких випадках можуть порадити державні органи? Та теж саме: „Умови здійснення громадського розрахунку за здане Вами молоко повинні бути прописані у договорі. У разі порушення умов договору однією із сторін радимо Вам звернутися до суду”, — такі відповіді від посадовців отримувала наша знайома. Але ж як примусити посередника, котрий, за всіма ознаками, ще й працює наполовину „у тіні”, укласти цей самий договір із селянами? Цього ніхто не пояснює.

Отже, така собі тривіальна історія. Але саме цим — своєю буденністю і поширеною типовістю — вона і небезпечна. Адже не секрет, що левову частку валового м'яса і молока у державі забезпечують не великі організовані сільськогосподарські підприємства, які можна порахувати на пальцях, а саме такі, як Лідія і її односельці, одноосібники. І їх, цих „кустарів”, „доять”, як хочуть, посередники, на яких у більшості випадків ніхто не може знайти управи. Тим часом ми так мріємо про європейські сільськогосподарські ринки, про цивілізовані ділові стосунки між партнерами — сільськими трударями і сучасними підприємствами, які повинні виготовляти молочні харчові продукти за найвищими світовими стандартами. Насправді ж це більше нагадує не партнерство 21-ого століття, а кабалу глухого середньовіччя. Невже така доля селян, на праці яких завжди хтось наживався — як не держава, так перекупники? Або і ті, й інші разом?

О. Осауленко

Комментарии:

Добавить комментарий: