Хроники Александрии

Вірність присязі та клятві Гіппократа

, 14.05.2013

У мальовничому селі Олександрівці проживає разом зі своєю дружиною Вірою Дмитрівною Олександр Сергійович Медведев. Майбутній учасник бойових дій і старший лейтенант медичної служби народився у селі Млинках Онуфріївського району. Після закінчення школи молодий обдарований юнак вступив на навчання до Кременчуцького медичного технікуму, де його і застала війна, яка залишила по собі спогади не лише жахливі, але й цікаві: „Спочатку молодь відправляли на окопи (копали окопи понад Дніпром), а потім, коли ворог підібрався ближче, — розпустили додому. Іти нам було нікуди, бо рідне село вже було окуповане фашистськими загарбниками, а тому ми вирішили піти до тажівка, намагаючись товариша у с. Дмитрівку. Саме у той день утекти, так круто роз-батька мого друга забрали до лав Червоної Армії, і ми вирішили йти добровольцями разом із ним.

На станції Іскрівка, що біля Полтави, всю молодь посадили у потяг і відправили до Харкова у танкове училище. Тут ми навчалися вдень, а вночі на військовому танковому заводі №63 комплектували танки. Та невдовзі фашистські війська наблизились до Харкова, і командування вирішило евакуювати завод до Сталінграда. Останній ешелон із курсантами, в якому їхав я, раптом перекрила танкова колона німців. Тільки завдяки зусиллям станційних робітників удалося врятувати всіх нас, що їхали у потязі, спрямувавши його на північ, де наші частини іще стримували ворога. Так ми опинилися не у Сталінграді, а в Нижньому Тагілі, де навчання разом із нічним комплектуванням танків продовжилося знову”.

Коли навчання скінчилося, Олександра Сергійовича зарахували до 68 танкової бригади, у якій він і пройшов своє перше „бойове хрещення” біля міста Тули. Потім бригаду перекинули під Харків, де зав’язалися тяжкі і кровопролитні бої за місто. Яскраво згадується з тих років Олександру Медведеву такий епізод: „Нам прийшов наказ взяти село Тернову, і танкісти пішли у наступ. Т-34, яким командував я, виїхав неподалік села — саме напроти фашистської гармати. В цю ж мить снаряди загуркотіли по броні нашого танка, та, на щастя, вона була міцною. „Повний вперед!” — наказав я, і танк, наче птиця, помчав на гармату. Побачивши це, фашисти, запанікувавши, розбіглися на всі боки, і тут запрацювали кулемети. Скосивши до двох десятків ворогів, наш танк з розгону виїхав просто на гармату та розвернувся на ній. Але на цьому бій не закінчився, оскільки раптом на дорозі з’явилися два автомобілі з ворожою піхотою. Не гаючи часу, ми пострілом з гармати підірвали перший автомобіль, а друга вантажівка, намагаючись утекти, так круто роз вернулася, що просто перекинулася на бік. Уцілілі фашисти намагалися утекти, та їх швидко наздогнали кулеметні кулі.

Окрилені такою перемогою, ми помчали до села, та ж раптом — удар у танкову гусеницю, машину від такого удару закрутило. Але ми, не розгубившись і не витрачаючи ні хвилини часу, створили димову завісу і через нижній люк вибралися ремонтувати наш танк. Скориставшись цим, вороги відкрили по нас мінометний вогонь. Відчувши поштовх у ногу, я поглянув на неї і побачив, що один осколок вп’явся мені вище коліна, а другий нижче, лише дивом не зачепивши артерії. От тут мої знання медика і знадобилися. Узявши солдатський ніж, я швидко, поки хлопці ремонтували машину, видалив осколки та забинтував ногу. І ось рана перев’язана, машина готова, і ми знову відважно рушаємо у бій”.

Та не все в житті буває так, як нам мріється. 68-у, 6-у, та 13-у танкові бригади кинули під Харковом, де вони так і не змогли вирватися із оточення. Тому останнім наказом командування було знищити машини і прориватися до своїх хто як зможе. Декілька тижнів, майже беззбройні, хлопці блукали тилами фашистів, намагаючись перейти лінію фронту. Одного дня, голодні і виснажені, вони полягали відпочити у яру, а коли прокинулись, то побачили навкруги фашистські бронемашини. Чотири рази юнаки намагалися втекти з-під конвою, та безрезультатно, їх доставили у концтабір Люгенвальд.

„Тут я бачив, як радянські солдати гинули, ніби мухи, від голоду, хвороб та катувань. Врятував мене один старий боєць, порадивши: „Скоро приїде один місцевий, буде набирати працівників на лісопильню. Намагайся потрапити туди, ти молодий — виживеш”. Так врешті і сталось. Лісопильня знаходилась неподалік від річки Одер, і хоч як тяжко на ній не працювалося, та все ж якийсь харч господар давав. Це дозволило протриматися до того часу, як радянські війська почали наближатись до нас. Коли вже чітко було чути канонади наших гармат, охоронці повтікали, а той солдат, що лишився, був якимось пригніченим. Ліпшої нагоди, щоб утекти, складно було і вигадати. Як тільки всі поснули, ми, шестеро, тихенько піднялися і пішли назустріч долі. За тиждень, виснажені і напівмертві, ми все ж таки вийшли до своїх. Один військовий лікар назвав нас тоді живими мерцями (що було майже правдою, бо ми самі були лиш кістки та шкіра) і розмістив нас у медсанбаті. Після лікування нас направили в 214-й запасний полк, де мене призначили медичним інструктором аж до 1947 року”, — згадує Олександр Медведев.

Після демобілізації цей відважний чоловік повернувся у Кременчук закінчувати останній курс медичного технікуму, після якого поїхав працювати у село Ворошилівку (нині Олександрівка) і ось уже 63 роки служить на іншому фронті, борючись за життя та здоров’я людей. І хоч нині він уже давно на пенсії, та до нього все одно приходять лікуватися односельчани та жителі сусідніх сіл. На запитання „Чи не важко?” упевнено стверджує: „Ні, не важко — коли люди йдуть, не можу я їм відмовити. Я ж давав клятву Гіппократа, тому намагаюся йти у ногу з часом, підвищувати кваліфікацію. Та и легко це, коли у людини є надійний тил”, — посміхнувся він, поглянувши на Віру Дмитрівну.

М. Жовтоноженко, ВУССО

Комментарии:

Добавить комментарий: