Хроники Александрии

Не забудемо вас, шураві!

, 20.02.2013

14 лютого в Палаці культури („Еталу”) відбулося віншування олександрійських воїнів-афганців в зв’язку з роковинами виводу ОКРВ, В ньому, крім „афганців”, узяли участь також наші високопосадовці: депутат Верховної Ради України Сергій Кузьменко та колишній депутат парламенту, мер міста Степан Цапюк. Були там, на тамтій події, вони, воїни. Були квіти, грамоти, медалі. Спогади, погамовані солдатами сльози, афганські пісні у виконанні колективу олександрійської бригади ВПС України „Екіпаж”. Але перш за все все-таки — спогади. Спогади і погамовані сльози…

15 лютого 2013 року минуло 24 літа з дня остаточного виведення з Афганістану ОКРВ — обмеженого контингенту радянський військ, і — 33 роки 52 дні з дня їх введення на терени ДРА. Сьогодні, коли зазирнути в інтернет, по-різному називають цей дев`ятирічний період в історії — ні, не тільки СРСР, але всього людства. „Виконання інтернаціонального обов’язку перед братнім афганським народом”, „радянська агресія”, „інтервенція країни Рад” — такі різні формулювання щодо однієї і тієї самої події. Сьогодні роковини Афганської війни — звичайна дата, яка стоїть в календарі поруч зі святом зовсім іншого забарвлення — Днем Святого Валентина. І, оскільки минув відтоді, від війни, не день і не два, а цілі десятиліття, які розділили суспільства, розділили покоління, ой як мало кому спаде на думку, що, можливо, якби не Афганська війна, то хтозна, чи був би Чорнобиль, чи була б перебудова, чи були б незалежності, і чи взагалі, існував на сьогодні цей світ. Справа в тому що на кінець 1979 року повоєнне протистояння в „холодній війні” між США (НАТО) та СРСР (Варшавським договором) сягало меж, за якими, після невдалої спроби, так і не ратифікованого договору ОСВ-2, між двома всесвітніми ідеологіями могла виникнути ядерна війна. І лише кривавий Афган (майже п’ятнадцять тисяч загиблих і 60 тисяч поранених тільки з нашого — так-так, тому що тоді це були ми — боку), змістив акценти з відкритого протистояння систем двох надімперій до локальної війни між ними в певному регіоні. І якщо правда в тому, що радянські солдати, яких афганці називали шураві, виконували наказ головнокомандування, яким би він не був, то правда і в тому, що сьогодні, через десятиріччя після Афганської війни ми з вами, шановні, можемо і маємо право ставитися до них так само, як і до воїнів Вітчизняної (Другої світової) війни — як до тих, кому ми справді можемо завдячувати сьогоднішнім миром. Так-так, отим самим мирним небом, що над нашою головою.

Насправді, доля кожного воїна-афганця — кожного з 620 тисяч за дев`ять років війни — унікальна. Не багато і не мало їх пішло з олександрійського військкомату — сім з гаком сотень пройшли суворий вишкіл суворої війни. 26 воїнів так і не повернулися з пагорбів Афганістану, схожих на поверхню Місяця, точніше, повернулися, але… не своїм ходом. Чимало з тих, хто вернувся, поранені, прийшли додому ненадовго — як, приміром, дядя депутата ВРУ Сергія Анатолійовича Кузьменка. Багато-хто, повернувшись, так і не зміг забути війни, і війна невдовзі, наздоганяючи, забрала їх із особою. І нема жодного з тих, хто 14 лютого 2013 прийшов до приміщення „Еталу”, жодного, хто б зумів викреслити цю війну з власної голови. Тому що війна — для тих, хто на ній перебуває — хоч-не-хоч стає частиною людини і, мовби напоумлення нащадкам, живе з нею до самої смерті. Бо, добре це чи погано, але війна — не тільки частина людського життя, однак вона є тим із життєвих університетів, який учить добре і не забувається ніколи. Можна взяти будь-кого з залу „Еталу”, сказати, що він — герой нашого часу, і при цьому ти жодного разу не помилишся. Тому що всі вони — шураві — по-праву герої.

Ось, наприклад, не дуже великого зросту, підтягнута людина з зосередженим поглядом у небесній формі льотчика. Це — Валерій Труфанов. Підполковник. Вертолітник. 530 бойових вильотів в ДРА. Орденоносець (йому і 14 лютого вручали медаль). Чийсь батько. Чийсь син, чоловік. Запитую: як потрапив в Афган (тому що кожен із них йшов туди своєю дорогою).

Родом Валерій Ілліч, виявляється, з Орловщини (тепер — Росія), з багатодітної родини, і він з дитинства мріяв про небо. Юнаком стрибав з парашутом, налітав 90 годин на планері, першорозрядник. В армії ж потрапив в учебку повітряно-десантних військ у Каунасі. Там одразу збагнув: десантників готують серйозно (не згірше теперішніх командос, які майорять в численних голлівудських стрічках). Це, без натяків, було ясно з перших слів командира: „Ви потрапили сюди для того, аби навчитися убивати”. Кого? Того, хто стане на шляху у військовика під час виконання ним його воєнного обов’язку, його присяги. Така суть армії: в усі часи військо створюється з однією метою: вбивати супротивника, інакше він убиває тебе. В елітному підрозділі у Пскові сержант В. Труфанов вперше зіштовхнувся з тим, що у військової підготовки є, крім нарощування сили, навичок і м`язів, і зворотній бік — на його очах загинула молода і ні в чому не винна людина, чийсь син, онук, наречений, брат. І відтоді сержант вирішив вступити в Саратовське військово-авіаційне училище. Ставши професійним льотчиком (налітав 350 годин, але в порівнянні з теперішнім вишколом літунів — яких!), за розподілом він потрапив спочатку в Росію, а потім, в 1979 році, в Олександрію, де, пройшовши вишкіл вертолітника, 1982 року, через Бердичів, попрямував в Афганістан. „Важка, виснажлива, жорстока, багато смертей”, — так згадує Афганську війну нинішній підполковник.

Свої 530 бойових вильотів (1500 годин у повітрі) Валерій Труфанов здійснив у західній частині Афганістану. Надивився усякого. Не раз був на волосині від смерті. Підполковник пригадує, як одного разу зенітний снаряд влучив у гелікоптер: на сантиметр нижче від хвостової тяги двигуна і на сантиметр вище від трубопроводів з пальним. Іншого разу, приземлившись й очікуючи доки осяде пил, крізь прошарок цієї гірської пилюги побачив з десяти метрів спрямоване у власну голову дуло душманського автомата — чудо, льотчик-радист вистрілив одночасно з „духом”, лише луснула як кавун голова в чалмі, та броньовані брили вертольота врятували. Був випадок, коли в умовах розрідженого через високогір’я повітря бойовий гелікоптер, до якого вже прямували моджахеди, попри закони аеродинаміки, натужно, та все-таки піднявся в повітря.

Валерій Труфанов, повернувшись з Афгану в 1983 році, продовжив службу в армії. У 1990-х роках Валерій Ілліч прийняв українську присягу (його серце полонила чарівна олександрійка на ймення Наталя), а потім став особистим пілотом першого Президента України Леоніда Кравчука. Настав день, коли Труфанову запропонували дуже серйозне підвищення по службі. Однак В. І. Труфанов вибрав інший шлях: він вирішив примиритися — з тим, хто дає не тільки мир, а саме життя — з Господом Богом, завдяки волі Якого він, Валерій, так часто був оберегіаємий в Афганістані, тоді як дуже багатьом і кращим від нього хлопцям свого часу судилося звідтам не повернутися.

— Але що ви робите тепер тут, серед афганців, повних спогадів, розпачу, болю? — запитую.

— Їхній біль — і мій біль. Спогади, війна — наше спільне. І нам спільно крокувати по життю з ними, доки ми на цій війні, — відповіда Ілліч.

Я дивлюся в його суворі, але добрі очі, згадую, чим він займається — Валерій Труфанов не перший рік ініціює створення організації українських капеланів, тобто тих, хто допоможе нести військовим і не тільки важкий тягар війни і миру. Я дивлюся в його очі, і все розумію: війна за життя і за мир ніколи не закінчується. Ми маємо не просто віддати шану тим, хто нас оточує, ми маємо стати їхніми побратимами, братами, як зрештою не раз 14 лютого у вітаннях звучало між „афганцями”. Годі, вбивати ми вже вчилися: отепер настав час навчитися оживляти один одного. Тому що час війни, куль і нічних трасерів, залишився позаду. Він не викреслений з пам`яті. Однак нам треба і пам’ять миру. А мир між нами — тут, саме тут — і означає початок миру у світі, за який три десятиріччя тому воїни-афганці, наші незабутні шураві, мали йти з багнетами наперевіс.

03260
03261
03262
Віталій Квітка, підхорунжий українського козацтва, прес-секретар Олександрійського відділку СОУ

Комментарии:

Добавить комментарий: