Хроники Александрии

Герой Радянського Союзу Микола Невряга

, 9.05.2012

Герой Радянського Союзу

29 квітня у приміщенні Музею миру відбулася зустріч олександрійців з ветераном Великої Вітчизняної війни Миколою Неврягою.

Герой Радянського Союзу, почесний громадянин міста Новомосковськ Микола Тимофійович Невряга народився у 1925 році у селищі Новгородка Кіровоградської області. У 1943 році 18-річним юнаком потрапив на фронт, визволяв від фашистів Україну, Югославію, Угорщину, війну закінчив у Німеччині. Звання Героя Радянського Союзу отримав у 1944 році за форсування ріки Дунай. У ніч з 4 на 5 грудня 1944 року група радянських воїнів, до якої входив червоноармієць Микола Невряга, закріпилася на плацдармі на ворожому березі Дунаю і вела жорстокий бій, забезпечуючи переправу. Микола Невряга особисто знищив кулеметну обслугу фашистів, заволодів кулеметом і відбивав атаки ворога, доки основні сили стрілецької дивізії не закріпилися на березі. Микола Тимофійович нагороджений орденами Леніна, Великої Вітчизняної війни І ступеня, За Мужність, За Заслуги, та Орденом Богдана Хмельницького.

Незважаючи на вік та те, що пересувається він із палицею, промову говорив, гордо стоячи на ногах:

— Війна — це паршива процедура, — почав він, — німець йшов до нас, ми не вели наступаючих дій, ми оборонялись, виганяючи його з наших земель, вони ж, у свою чергу, знищували все. Що можна було спалити — спалили, можна було вбити — вбивали, що можна зруйнувати — руйнували. Своїми діями вони домоглися аналогічного відношення до них самих.

Микола Тимофійович розповідає, де його застала війна:

— Після 7-класної освіти, я вчився у Дніпродзержинському ремісничому училищі, коли почалася війна. Евакуювали заводи, вантажили ешелонами все обладнання, вивозили на Урал. До армії я потрапив у Дніпродзержинську. Приймаючи присягу, ми клялися захищати Батьківщину, і я її захищав так, як і належить. Із першими кулями вивчив: якщо куля свистить — значить вона не твоя А стріляти треба було — якщо ти не вб’єш німця, то німець вб’є тебе, треба було випереджати.

Згадуючи події ночі під Дунаєм, герой війни зупиняється на деталях:

— Дивізія вийшла на Дунай, було завдання нашому батальйону його форсувати. Вночі, хто на човні, хто — на колодах, почали перепливати. Моїм завданням було забезпечення зв’язку для координації артилерійського обстрілу та знищення точок противника. Командир був на лівому березі, а ми повинні були давати команду. Раптом човен вибухнув. Я виплив, витягнув із собою кабель, по ньому знайшов бункер, завішаний ковдрою. Я підняв ковдру та кинув туди гранату. А ще — забрав звідти телефон. У нас телефони були дерев’яні, коли під дощем намокали — переставали працювати, а у німців — хороші, в ебонітовій упаковці. Дунай ми форсували успішно. А от інша дивізія, поряд з нами — не змогла. Потім хлопці з тої дивізії допомагали нам у штурмі Будапешту. Коли оточували місто, поставили ультиматум нашому командуванню — уславити військовий труд капітана Орлова, капітана Остапенка і старшини, чийого прізвища на жаль не пам’ятаю. У їх машину потрапив снаряд, вибухнув, і мені довелося їх витягати звідти. Витягли, відправили до госпіталю. У 80-х роках я був у Будапешті, там на розвилці доріг тепер стоїть пам’ятник Остапенку у повний зріст.

Кінець війні:

— Так сталося, що перемогу зустріли у Німеччині, звідти поїхали на Югославію. Там місцеві просили: „Братушка, дай автомат. Я солонину дам, вино дам, дай автомат”. Я відповідаю: Навіщо? Війна ж закінчилася. „Нє, — кажуть, — війна ще буде довго, поки німці будуть, доти буде війна”.

Коли демобілізувався з армії, переїхав в Мукачево, працював там, а потім переїхав у Новомосковськ, де і живу по цей день. Працював головою ради ветеранів 24 роки і 24 роки керував піонерським табором імені Терешкової, став почесним громадянином міста.

Наш. кор.

Комментарии:

Добавить комментарий: