Хроники Александрии

Вісті з полів: весна у Куколівці

, 7.05.2012

Вісті з полів: весна у Куколівці

Нині у фермерів Олександрійщини гаряча пора — весняні польові роботи. Аби ближче познайомитися з трударями ланів та подивитися на сучасне сільске господарство, відправляюся з головою асоціації фермерів Олександрійського району Юрієм Плахотнюком до Куколівки. Там живе родина фермерів у двох поколіннях.

Зустріли нас дуже приязно — ніби родичів, котрих давно не бачили. Найстарший фермер, 76-річний Леонід Кирилович Романенко, голова фермерського господарства, агроном за освітою, на землі працює з 1963 року. Донька Леоніда Кириловича, Світлана разом з чоловіком Володимиром Великожоном займаються фермерством у Куколівці вже 20 років.

Їдемо одразу у поле. Намагаюся якнайповніше проникнутися цією атмосферою, у якій навряд найближчим часом опинюся знову, стараюся мужньо не жахатися різних жучків, бджіл та інших комах.

Разом зі Світланою Леонідівною йдемо через поле до трактористів — дивлячись на свої вмить запилюжені в’єтнамки, метикую, що взуватися слід було трохи інакше. Ніби, читаючи мої думки, Світлана посміхається:

— Вперше на полі? Тут треба більш закрите взуття, а в ідеалі — взагалі чоботи.

Що ж, знатиму на майбутнє.

На полі працює 5 тракторів, по черзі підходимо до кожного, знайомимось із працівниками. Є серед них як молоді хлопці, котрі лише недавно закінчили навчання, так і „ветерани полів”, котрі все життя працюють на землі. Механізатори Микола Донченко та Юрій Кротов працюють тут кілька років і говорять, що робота їм до душі. Хлопці місцеві, ходили тут до школи, тепер працюють, обоє вже стали батьками. У Юрія — двоє хлопчиків, у Миколи — один, вже школяр.

Вісті з полів: весна у Куколівці

23-річний сівальник Сергій Кільчук („неодружений” — ніби, між іншим, доповіли мені) посміхається, коли чує, як його хвалить Світлана Леонідівна:

— Він працівник висококваліфікований, — каже жінка, — на такій сівалці будь-хто їздити не зможе.

Вісті з полів: весна у Куколівці

Йдемо далі. Навколо гудуть хрущі, дрібні мошки і ще якісь набридливі комахи, підходимо до машини, котра розбризкує отрутохімікати. Робота, як кажуть, небезпечна, але з перчатками та протигазом боятись нічого. Назустріч цій машині їде інша — розбризкувач води, а стежить за цим всім налагоджувальник агрегатів Олександр Великожон, котрий до того ж ще й зварювальник, і слюсар.

— Ну що, хлопці, ідіть фотографуватися, — гукає Світлана.

51-річний Олександр Сосновський, котрий працює з небезпечною хімією, один із згаданих вище ветеранів полів.

Вже 20 років, від самого заснування ферми, чоловік тут працює, а із самого малечку, з 14 років, уже працював у колгоспі. На водорозбризкувальній машині Юрій Науменко, молодий хлопець вже з п’ятирічним досвідом роботи. Поспілкуватися до нас підходить Іван Русу, різноробочий, котрий на фермі рік, а до цього працював на будівництві.

— На землі працювати краще? — Запитую.

— Робота на землі — це така робота, що якщо тут не подобається — працювати просто не зможеш, — пояснює за всіх Світлана Леонідівна, а Олександр Сосновський доповнює:

— Я от побув два дні у місті, у родичів, у тому „голуб’ятнику”, більше не хочу, не витримав більше.

Іван Русу — теж за роботу в полі.

— Бо тут стабільно, — каже він.

Трохи далі працює Анатолій Донченко, механізатор з досвідом, котрий теж весь свій вік працював на землі. На току — Володимир Тарасенко, слюсар, зварювальник, бригадир.

Світлана Леонідівна за освітою вчитель, колись викладала у школі українську мову і навчала молодші класи. Деякі з її нинішніх підопічних, молоді механізатори, колись були її учнями у школі.

— Як правило, у селі лишаються ті, хто не збирається поступати до університетів. Хлопці балувані, але з ними цікаво, — розповідає жінка, — я на них ніколи не можу образитися. Не знаю, як вони, але я з ними завжди знаходжу спільну мову.

Після знайомства з механізаторами їдемо на базу, де мене нагодували смачним обідом, який щодня готує кухар для польових працівників, та ще раз нагадали, хто тут з працівників не одружений.

Леонід Кирилович Романенко розповідає, що на землі працює вже майже півстолітя. Починав у колгоспі. Потім звідти всіх розігнали, після чого знов погукали: „Поверніться у сільське господарство”. Працював головним агрономом. Потім розпочалася перестройка, суть котрї полягала, зі слів Леоніда Кириловича, у тому „хто скільки вкраде”. Хто не міг, або совість не дозволяла, мусив щось придумувати. Так і став фермером. Нині їх вже троє у фермерській династії. Коли Володимир Володимирович одружився із Світланою Леонідівною, фермери об’єднали свої землі та почали господарювати разом. Мають 800 гектарів, 100 пайовиків та 15 працівників. З них, до речі, паї є не у всіх, у чому фермери вбачають проблему і вирішують її самі — дають землю тим, кому вона потрібна, у орендне користування.

Вісті з полів: весна у Куколівці

Як відомо, у селах люди встають удосвіта, роботи їм не позичати. Цікавлюся, як проходить робочий день на фермі.

—  Зараз, навесні, прокидатися пізніше 5-6 години не можна, — відповідає Світлана Великожон, — треба ж зібратися, приготуватися. Буває, раніше прокидаємося, о четвертій, дві зміни організовуємо, бо коли починається спека — працювати після десятої неможливо. У першій зміні працюють з 4:00 до 10:00 ранку, у другій — з 20 вечора до 1 або 2 ночі.

— Крім організації, — вступає у розмову головний фермер, — займаємося також вихованням, а також — привозимо та розвозимо хлопців, годуємо два рази на день.

— Чим годуєте?

— Павловичу! — Гукає Світлана Леонідівна одного з працівників, — ідіть розкажіть, чим годуємо, бо ще скажуть, що ми неправду кажемо. Павловичу! Бо я зараз почну розказувати, що ми даємо вам кури-гриль.

Присутні сміються, приходить Павлович:

— Обід — це перше (борщ або суп), з м’ясом обов’язково, друге — каша, картопля, вареники — теж із м’ясом та підливою, потім — чай та пиріжок. Якщо працюємо допізна — буває вечеря — теж друге з м’ясом, чай та пиріжок, салатик буває.

— Кидайте ото своє діло та переходьте до нас, — агітує мене фермерка, — тут і нагодують, і трактористи он які гарні, і зарплати у трактористів хороші.

Що ж, пропозиція цікава, але відкладемо, поки що. Запитую про хід польових робіт.

— Зараз саджаємо зернові технічні культури — пшениця, ячмінь, кукурудза, соняшник, соя. — Розповідає жінка, — а труднощі, вони завжди є. Наприклад, хімія дуже дорога, техніка — теж недешева, кинешся продавати вирощене, а ціна — зовсім низька.

— А чи компенсувала держава витрати на пересів озимини?

—  Цього року ми садили озиму пшеницю та ячмінь, але на компенсацію ми не подавали, не хочемо з ними зв’язуватись. У 2003-2005, коли були засухи — тоді подавали і нам компенсували. Зараз не хочемо.

Взимку працівникам фермери платять „мінімалку”, коли є робота — значно більше, в середньому за рік виходить приблизно удвічі більше мінімальної зарплати. Взимку фермери весь час у роз’їздах, вирішують питання з документами, звітами, відправляють працівників на курси підвищення кваліфікації. Працівники ж, у свою чергу, заготовляють посівний матеріал, дизпаливо, добрива та ремонтують техніку.

— Якщо землю продаватимуть, чи зможете ви її викупити?

— Ні, — відразу впевнено говорить Леонід Кирилович, та і смислу немає. Якщо землю й купиш, грошей не вистачить, щоб щось на ній робити.

Свою точку зору висловила і його дочка:

— Так розраховано, щоб фермер заробляв стільки, щоб вистачало на подальшу роботу і разом з тим, щоб не розбагатів. Якщо витратити гроші не на господарство, то прогориш. Але ж люди не розуміють, що якщо вони продадуть землю, то ці обіцяні гроші їм віддаватимуть дуже довго, плюс податки. До того ж, якщо не буде нас, а приїде якийсь великий агробізнес, то цей агробізнес буде тут як у гостях — вони свій урожай посадять, зберуть і поїдуть. А що селяни будуть зі своїми городами робити без допомоги? Адже ж фермери і зорати допоможуть, і зкосити.

Володимир Володимирович розповів про фінансову сторону проблеми:

— Земельний пай (7 га) коштує 110-120 тисяч гривень. Але що можна виростити на такій малій площі? Аби щось виростити, потрібно 10-15 паїв. Один пай, якщо за нього стільки заплатити, треба ще кілька років відробляти. Трактор коштує порядка мільйона гривень, комбайн — порядка двох мільйонів. Тож, скільки треба відробити, щоб купити їх і потім отримувати прибуток? Тобто, ця політика, яка ведеться в аграрному секторі, вона неправильна. Але не всі люди продаватимуть землю, лише якийсь відсоток. Тому, ми продовжуватимемо робити те, що й робили. Є ще один момент у новому законодавстві, там змінено перші два пункти закону. Раніше йшлося про те, що у першу чергу право купувати має орендатор, наприклад, фермер. А в новому — першочергове право має держава, а вона не відмовиться. І тут вже ясно, кому що дістанеться, а фермери землі не побачать. Тож, у крайньому разі працюватимемо на власній землі, у нас є 60 га, плюс ті землі, котрі люди не продадуть. Справа в тому, що якщо буде масовий продаж землі, перші два роки буде суцільний бардак — перерозподіл полів, суди, бандитизм і тому подібне. По-друге — у селі збільшиться безробіття.

Що буде далі — покаже час. Поки ж, дружня фермерська родина не зациклюється на поганому, продовжує жартувати та запрошує до столу. Сьогодні на обіді у фермерів все, як і розказував Павлович. Суп і друге — у бідончиках, чай у термосі, це все разом із посудом — у контейнері, котрий щодня возять красеням-механізаторам. Їжа, як на мій смак, аж занадто калорійна, вочевидь, призначена для людей, які займаються важкою фізичною працею.

Додому поверталися з таким відчуттям, ніби побували в селі у родичів — настільки доброзичливо приймають гостей фермери. Прощаючись, вони запросили нас у гості на обжинки. Тому, сподіваюся, що ми обов’язково побачимося знову.

Вероніка Котляр

Комментарии:

  1. А олигархи не давят ? Конкуренция честная?

    Антон,
    87eb805

Добавить комментарий: