Хроники Александрии

Як заробляють на своїх

, 3.05.2012

Аліна звернулася до редакції з проханням розповісти на сторінках газети історію про те, як її чоловік їздив на заробітки у Росію — аби попередити інших довірливих олександрійців, потенційних жертв аферистів.

Все почалося навесні минулого року, коли на афішних тумбах, дошках оголошень, стовбах, зупинках і під’їздах з’явилися привабливі оголошення: „Требуются рабочие на железную дорогу в Россию. Заработок, жилье и питание обеспечиваем. Встреча с представителем работодателя состоится в воскресенье, „такого-то числа”, на площади Ленина”. І номер телефону.

Ті, кого зацікавила можливість заробити, в тому числі й Аліна з чоловіком Романом, у призначений день і час зібралися на площі Леніна. Там їх зустрів молодий привабливий хлопець — представник роботодавця, який назвався Денисом Ш. Добре вдягнений, люб’язний, респектабельний і вихований, він розповів про вид та умови роботи (заміна шпал на залізниці на Далекому Сході) і пояснив, що розмір заробітку залежатиме від кваліфікації, яка буде присвоєна після проходження двотижневого курсу навчання і складання іспитів, приблизно — дві тисячі доларів на місяць. Денис розповідав проникливо і детально, відповідав на всі запитання, тож жодних підозр та сумнівів у майбутніх заробітчан не виникло. „їдьте, це ваш шанс заробити грошей, я сам там працюю, у мене у Дніпродзержинську два будинки і квартира”, — додав наостанок. Для Романа найбільшим стимулом їхати у Росію стала необхідність заробити кошти для оплати за навчання дитини-першокурсниці.

В Олександрії набралося 12 бажаючих. Денис попрохав у чоловіків ксерокопії паспортів, сказав, що дорогу оплатить роботодавець, але з собою треба взяти тисячу російських рублів і триста гривень. Виїхали наприкінці травня. Аліна зібрала чоловікові „тормозок”, дала 2,5 тисячі рублів і 500 гривень. Збір призначили у Дніпропетровську, а звідти заробітчан повезли до Москви. Ще у поїзді забрали паспорти з трудовими книжками, зібрали по 300 гривень і півтори тисячі рублів (начебто на „бронь”), залишивши чоловіків без грошей, а значить — у повній залежності від „роботодавця”. За тиждень у дорозі чоловіки з’їли продукти і „проїли” залишки коштів. Нарешті кінцева зупинка — станція Новий Ургал за 30 кілометрів від Хабаровська. Олександрійців поселили у вагонах поряд із залізничною станцією, годували як ув’язнених — рідкими супами і кашами з двома скибочками хліба. Практично всі робітники на станції Новий Ургал були українцями. Усі вони пройшли ретельну медкомісію, уклали договір з роботодавцем, де все — цілком законно, відповідно до діючих положень про міграцію. У договорі роботодавець обіцяв забезпечити належні умови праці, своєчасно і у повному обсязі платити заробітну плату, відшкодувати компенсаційні витрати, надавати вихідні, гарантував повноцінний відпочинок, лікування і навіть соціальне страхування та заохочення за добросовісну ефективну роботу. А крім того — безкоштовне гаряче харчування, лазню та щотижневу заміну постільної білизни. Тарифна ставка, зазначена у договорі — 45,96 рубля щоденно плюс різноманітні доплати за важку працю та премії. Насправді все вийшло зовсім інакше. Поки проходили курс навчання, робітники сиділи на хлібові й воді без грошей. Щоб купити їжу, збирали металобрухт, „стріляли” цигарки у пасажирів поїздів, що проходили повз станцію. Після навчання їм виплатили аванс — дві тисячі рублів (сума невелика, щоб не втекли додому). Та й потім на руки більше 5 тисяч рублів не давали. На хліб і цигарки доводилося „скидуватись”.

Працювали понад 14 годин на добу без вихідних — замінювали шпали на залізниці. Бригадири — наші, українці, ті, хто вербував робітників. Одним з бригадирів був і сам Денис, який у Росії змінився до невпізнанності, став грубим, лаявся, розпускав руки. Пластикові картки на зарплату у робітників відразу забрали, усіх змусили написати довіреність на ім’я майстра, надавши йому право самостійно знімати їхні гроші з рахунків. Виконували все, що скажуть, боячись розправи, оскільки ближчими до начальства були колишні зеки, та й перед очима — просто страшні випадки. Наприклад, 25-річний хлопець, не витримавши важкої праці, від безвиході відрубав собі пальці на руці. Але його все одно змусили працювати, як і олександрійця, якого у місцевій російській лікарні прооперували з приводу язви шлунку, лікарняні на заробітках були не передбачені. Вихідні, фактично, також (один вихідний давався лише з нагоди Дня народження). Часто, виконуючи термінову роботу вночі, залізничники світили один одному ліхтариками або навіть запальничками. Зрідка телефонували додому, але боялися сказати щось зайве — за ними постійно слідкували.

Півроку чоловіки важко працювали практично без зарплати. У грудні їм дали по тисячі доларів, і відправили додому. Квитки довелося купувати за свої кошти. Аліна розповідає, що коли чоловік приїхав додому, вона його не впізнала: до заробітків він був кремезним, вагою до 100 кілограмів, а повернувся худим (62 кілограми), змарнілим, постарів, заріс, весь був просякнутий креозотом. Не міг спати вночі, прокидався через кожні 2-3 години і дивився навколо затравленим поглядом.

Ніхто з олександрійців не отримав назад трудової книжки. Чоловіки написали заяви до міськвідділу міліції, де пообіцяли звернутися до російської прокуратури. Міліція притягнути до відповідальності Дениса не може, оскільки безпосередньо з ним заробітчани угоди не укладали. Звертались і до прокуратури. Там відповіли, що готують запит до організації-роботодавця з проханням вказати розмір заробітної плати українських робітників. Адже у гастарбайтерів на руках немає жодних фінансових документів, ні у яких відомостях про отримання зарплати вони не розписувалися, гроші знімав майстер, ніхто навіть не знає, яка сума у кожного на рахунку.

Ображені робітники писали безпосередньому роботодавцю — ВАТ „Российские железные дороги”. Думали — можливо, їм вишлють пізніше і гроші, і документи, але досі — тиша.

Перед Новим роком частині олександрійців вдалося зустрітися у Дніпродзержинську з Денисом. Він тут же, на місці, дав кому 2, кому 3 тисячі гривень і попросив зачекати: мовляв, згодом прийдуть гроші, і він з усіма розрахується. Потім йому неодноразово телефонували. Спочатку чули у відповідь: „Я все вислав”, а потім Денис взагалі перестав відповідати на дзвінки. Говорять, він нещодавно купив нову машину.

У травні Денис Ш. повинен приїхати в Олександрію на вербовку нових робітників. У нашому місті він „промишляє” вже не перший рік. Збирає людей у глибинках. Своїм землякам з Дніпродзержинська платить обіцяні гроші, оскільки ті знають, де знайти „посередника” та його рідню. А іншим — як бачите… І при всьому цьому — начебто легальний бізнес, із записом у трудову книжку. Отже, будьте обережні. Перш ніж погодитись на привабливу пропозицію, написану в оголошенні на стовбі, постарайтеся зібрати якомога більше інформації про легальність роботи і самого роботодавця, адже у вік Інтернету це не так вже й складно. А ще краще — поміркуйте: чи став би солідний роботодавець розвішувати оголошення на парканах і під’їздах?

Олена Карпачова

Комментарии:

  1. То не свои а днепродзержинские, а как зарабатывают свои на нас можно увидеть по домикам наших местных белых домовцев

    Роба,
    9d34117
  2. да жуть, спасибо за статейку,было интересно почитать, желаю никому так больше не влетать, а Дениса Ш. можна смело вносить в список ПР там таких много.

    Пидпис здэсь,
    7ae53e9
  3. Спасибо жителям Донбасса… Довели людей до ручки. Упыри, блядь. Пиздить вас надо и убивать.

    Matros,
    e929041
    • ну так давай, вперед…..только сраку с дивана для начала поднять нужно

      ну так...,
      3f3297b

Добавить комментарий: