Хроники Александрии

Фінал „армійського” фарсу

, 13.02.2012

Так склалося, що тема українського війська не надто часто з’являється на шпальтах „Олександрійського тижня”, отож історія, яку одного разу розповіла наша читачка, відразу зацікавила редакцію газети передусім своєю направленістю. Не очікуючи якоїсь надмірної оригінальності, ми сподівались почути щось буденне з солдатського життя. Але помилились: сюжет виявився далеко не простим, як і сама ситуація, що до неї зовсім несподівано для себе потрапив звичайний олександрійський хлопець. Історія детально описувалась в „ОТ” приблизно рік тому, але тоді ще була далека від завершення. І лише зовсім недавно ми дізналися, що вона нарешті отримала свою, можливо, таку ж несподівану, а може, в чомусь і закономірну розв’язку. Але перш ніж говорити про кінець, нагадаємо зміст самої історії. Отже, той самий лист річної давнини нашої читачки пані Ольги Н.

„Я наважилась оприлюднити цю історію скоріше від розпачу і безвиході, ніж від сподівання на справедливість. Хоча надія на неї у мене ще жевріє, та сил уже не вистачає. Я не знаю, в які двері стукати, кому і що доводити, адже, на перший погляд, справа ламаного гроша не варта, але її вже так закрутили, що голова обертом іде…

Мій син Олексій був призваний на строкову службу навесні 2009 року. Службу проходив у Донецьку, і не пощастило йому з нею майже відразу: Олексій восени того ж року тяжко захворів на грип. І з ясувалося, що в їхній військовій частині солдата лікувати просто нічим! Полежав він два-три дні у напівхолодному ізоляторі, де, крім голих стін та ліжка, більше нічого, погодували його якимись дешевими пігулками, котрі ніякого результату не дали, а потім відправили до міської лікарні. А тепер уявіть: солдат один у чужому місті, рідних — нікого, кому він потрібний? Ні погодувати, ні ліків нормальних купити, медицина ж у нас у державі самі знаєте яка. А у сина через запущеність грипу розпочалися ще й різні ускладнення. Діло дійшло навіть до реанімації. Одним словом, прохворів він майже три місяці, і дорого обійшовся нам з чоловіком цей час: я, як тільки могла, їздила сама в Донецьк, через знайомих моєї колеги по роботі, які проживають у Донецьку, передавала залізницею продукти, ліки. Слава Богу, Олексій одужав. Та як з’ясувалося, це був лише початок наших бід, про нього за нашими нинішніми поневіряннями ми вже майже забули.

Влітку минулого року, як грім з ясного неба, звістка: Олексія звинувачують у побитті солдата його частини. Звинувачення дуже серйозні, справою зайнялась військова прокуратура. Передбачаю, шановні, вашу реакцію: ну от, скажете ви, ще один банальний випадок дідівщини, накоїв солдат лиха, а матуся тепер зі шкури пнеться, аби його вигородити, мовляв, куди ти раніше дивилася? Та в тому й річ, що навіть бійки ніякої взагалі не було, кримінальна справа, яка відкрита проти Олексія, „шиється” на порожньому місці. Знову уявляючи ваші недовірливі посмішки, я б могла поклястися у цьому і перед Богом, і перед людьми, та чи варто? Краще розповім по порядку, про що дізналась під час своїх нових на той час термінових відвідин Донецька.

Розпочалося все з того, що якось мій Олексій з Денисом (так звуть „потерпілого”) у вільний час затіяли між собою боротьбу. Просто так, без будь-якого зла. Знаєте, діло молоде, парубоцьку силу захотілося показати. От вони там поштовхалися трохи, похизувалися своєю молодечою хвацькістю у присутності декількох інших солдатів та й розійшлись. А відразу ж після цього до військової прокуратури надійшов донос. І написав його зовсім не Денис, а один такий собі інший їх „товариш”.

Що це справді наклеп, видно відразу ж з висновків судово-медичної експертизи; на тілі Дениса — ні подряпинки, ні синця, а також ніякого погіршення здоров’я у нього не виявлено. Далі. Сам Денис жодних претензій до мого сина не мав, каже, що вони взагалі товаришують. Вдалося мені розмовляти і з батьками Дениса (вони мешкають у Донецьку і частіше спілкуються зі своїм сином). Так от, ці люди також були впевнені, що між хлопцями бійки бути не могло і взагалі говорили, що Олексій при зустрічі справив на них приємне враження. Такої ж думки й офіцер (командир підрозділу), який називає мого сина одним з кращих солдатів. Ну і звичайно, товариші по службі — вони всі в один голос запевняють: ніхто нікого не бив! Усі, крім одного — самого донощика, але про нього — далі.

Проте всі ці докази виявились нічого не вартими для зовсім ще молодого старшого лейтенанта військової прокуратури, який веде слідство. Таке враження, начебто він поставив собі за мету будь-що запроторити за грати ні в чому не винного Олексія.

Спершу слідчий взявся за Дениса і свідків боротьби, допитуючи їх по декілька годин, учиняючи на них моральний тиск та вимагаючи потрібних йому зізнань. Як розповідали мені потім хлопці, вів себе офіцер дуже брутально, нецензурно лаявся, погрожуючи відправити у „гарячу точку” або „посадити” за лжесвідчення. Для когось, можливо, такі погрози видадуться смішними (ну справді, де в Україні „гарячі точки”?). Але тільки не молодому солдатику, якому офіцер прокуратури наодинці кричить в лице: „Зізнавайся, а то ти у мене дембеля” ніколи не дочекаєшся! Я тебе на нарах згною”. Я ж, зі свого боку, благала хлопців: „Діти, не піддавайтеся на вмовляння і погрози, від вас залежить доля вашого товариша, ви ще молоді, не починайте своє життя з брехні!”. Ці хлопчаки, які за той час уже встигли стати для мене, наче рідні, як могли, заспокоювали: „Тьотю Олю, не переймайтесь так, ми будемо захищати Олексія!”. І вони справді спочатку з усіх сил трималися.

Та слідчий відступати не збирався. Дійшло до того, що один з допитів Дениса тривав п’ять годин і він вийшов з нього в сльозах, морально подавлений, весь тремтить, не в силах розмовляти навіть з власною матір’ю, не те що зі сторонніми. Наш командир навіть був тоді занепокоєний, аби Денис не скоїв з собою чогось непоправного. А потім настала черга і мого Олексія: такі ж багатогодинні допити і психологічний тиск, який нормальній людині важко витримати.

А що ж донощик? Усі хлопці в один голос запевняють: це страшна людина. За короткий час служби у цього Андрія — вже третій донос, за двома попередніми двох солдатів уже засудили! Не берусь говорити щодо справедливості покарання цих двох, бо обставин не знаю, але сам факт… А хлопці розповідають: Андрія вже давно всі обходять десятою дорогою, вважаючи його просто неадекватним. Багато чого бридкого порозповідали мені про нього солдати, от тільки жаль, побачити цього Андрія мені не довелося: відразу після доносу на Олексія його перевели дослужувати кудись подалі від гріха, кажуть, що, можливо, до тієї ж військової прокуратури.

А далі сталося найгірше. Не витримуючи виснажливих допитів слідчого, свідки а також і „постраждалий” стали один за одним підписувати звинувачувальні свідчення проти Олексія. У розпачі я не знала, що діяти: кидалась то до слідчого, то до солдатів, то до командира. Ех, бачили б ви того слідчого: 24-річний хлопець, але людей навкруги себе вже не помічає. Зі мною розмовляв зверхньо і дуже неохоче, при розмові дивиться ніби кудись крізь тебе. На роботу приїздить на дорогому власному авто.

Командир, як і раніше, вважає, що Олексій не винний, але захищати його перед слідчим прокуратури боїться: як же, його ж можуть запідозрити у покриванні „дідівщини”! Солдати, товариші Олексія, тепер при зустрічі зі мною відводять погляди, так само, як і „потерпілий” Денис. І навіть його батьки стали уникати зі мною зустрічі, на мої телефонні дзвінки вже не відповідають. Я на останні гроші найняла адвоката. Але і з цього пуття не вийшло: він справно отримував від мене плату, але нічим не допоміг: наші оскарження звинувачень були відхилені апеляційним судом, заяви до Верховного суду України повернулись назад для повторного розгляду, а далі — все знову. І лише Олексій мене заспокоює: „Не терзайся так, мамо. Що ж поробиш, якщо буде треба, я відсиджу”… Господи, кому це треба? І головне — за що?! Я весь час запитую себе: навіщо донос був потрібний Андрію, яка йому користь від цього? Можливо, ця не зовсім повноцінна людина, котру невідомо навіщо взагалі взяли до армії, таким чином відчула смак своєї переваги, зверхності чи навіть влади над іншими нормальними людьми, що може за однаковими наклепами відправляти будь-кого з товаришів за грати? А навіщо це так необхідно юному офіцеру військової прокуратури? Невже з тих же амбітних міркувань? Чи може, з жаги кар’єризму, бо як пояснили мені інші бувалі військові люди, кожна доведена до суду справа „дідівщини” для такого горлохвата — це ще один плюсик у його послужному списку, і чхати він хотів на якусь там совість, чиюсь поламану долю чи просто здоровий глузд? Якщо це справді так, тоді стає дуже моторошно”…

Тут ми перервемо розповідь нашої читачки Ольги Н., лише коротко зупинившись на подальших подіях. Нагадаємо, останні з них відбувалися влітку 2010 року. Трохи згодом Олексія демобілізували, як звільненого в запас. Але неприємність не закінчилась — слідство ще тривало близько року! В очікуванні суду хлопець за підпискою про невиїзд майже не виходив з квартири; колись жвавий і життєрадісний, став замкненим і змарнілим. За прогнозами того ж військового прокурора, який і надалі тиснув на батьків, хлопцеві загрожувало від двох до семи років ув’язнення „за заподіяння моральних і фізичних страждань іншій особі при виконанні службових обов’язків”. Як розповідали батьки, Олексій погано спав уночі — похвилинно вибігав з квартири і палив на сходах цигарку за цигаркою, мало не щотижня його викликали до Донецька то на допити, то на засідання суду, які часто не відбувалися з різних причин (поїздки, звісно, за власний кошт). Батьки найняли вже третього адвоката, олександрійського, але користі від нього — також нуль. Зате адвокат за кожну чергову свою поїздку до Донецька вимагав тисячу гривень плюс інші „кишенькові” витрати. І спочатку давав своїм підзахисним такі поради: Олексію треба втекти кудись в Росію (це ще до того, як він дав підписку про невиїзд). А потім адвокат докоряв батькам: „Ну і чого ви добилися своєю чесністю? Треба було з самого початку дати, кому треба і скільки треба і вже б про все давно забули!”

Тут слід зауважити: батьки Олексія — люди абсолютно правильні, терплячі і доброзичливі до інших, вони звикли йти лише прямою дорогою, до того ж мають доволі скромні достатки: обоє весь вік працюють на одному великому місцевому підприємстві, яке давно вже переживає не кращі часи, працюють не повний робочий тиждень. І Ольга розводить руками: „Я не знаю, як це — дати хабара, не вмію і не хочу. Та й що давати? Занадто дорого у будь-якому сенсі слова обійшлась нам ця армія”. Здається, такої ж правильної вдачі і Олексій. При звільненні з армії командування дало йому гарну характеристику, всі, хто знав його раніше, теж про нього хорошої думки.

Ну і нарешті розв’язка цієї історії. Декілька місяців тому суд таки виніс остаточне рішення. Хоча факт заподіяння Олексієм тілесних ушкоджень товаришу по службі так і не був доведений, рішення було таким: позбавлення волі терміном півтора року (умовно) і штраф 1200 гривень. Вердикт суду обвинувачувач (той самий офіцер військової прокуратури) пояснив батькам Олексія так: що ж я, мовляв, даремно витратив на вашого сина півтора року роботи? Тобто він, можна вважати, таки заробив свій маленький, але плюс у кар’єрі. А хлопець зате має у біографії пляму — судимість. Олексій тепер не горить бажанням „світитись” з такими здобутком у рідній Олександрії — маючи середньотехнічну освіту, їздить на заробітки до Росії. Є у Олексія ще старший за нього на чотири роки одружений брат та півторарічна племінниця. Вся ця велика родина, виснажена морально і матеріально майже дворічною „армійською одіссеєю”, скромно проживає в одній трикімнатній квартирі і… з усіх сил намагається забути ті події, як жахливий сон. А чи не втратили ще ці люди віру у справедливість правосуддя, торжество людської совісті і чесності? Цікаве питання…

О. Іванченко

Комментарии:

  1. Не приведи Господь попасть в руки такого следователя!И такие делают карьеру,даже до министерских кресел добираются.На слезах и горе невиновных.А наальником у него такая же сволочь!Вот и идут рядом по трупам к своей цели..И адвокат тоже оказался сволочью.Это характеристика наших прокуроров и наших судей.Нет слов для возмущения!

    Овод,
    6fe65bd
  2. Служи по уставу- завоюешь честь и славу. Руки меньше надо чесать. А ВОТ ВЫЕЗЖАТЬ ИЗ ГОРОДА В ПЕРИОД ОТСРОЧКИ — это нарушение. И КУДА СМОТРИТ ИНСПЕКЦИЯ- наверное мамочка уже научилась давать взятки.

    прокурор,
    c5650f2
    • Нельзя выезджать с места проживания. В данном случае суд в другом городе.

      капитан,
      3f8fa82
    • ГПУ: Военные прокуратуры в Украине останутся

      14 февраля 2011 | 13:08

      Военные прокуратуры в стране останутся, заявил начальник Главного управления военных прокуратур Генпрокуратуры Украины Юрий Вийтев.

      «Было проведено заседание коллегии Генеральной прокуратуры Украины… и принято генеральным прокурором окончательное решение, что действующая система военных прокуратур в Украине отвечает всем принципам, которые предусмотрены Конституцией и законом о прокуратуре», — отметил он.

      Вийтев подчеркнул, что у деятельности военных прокуратур есть своя специфика и территориальные прокуратур не смогли бы справиться.

      «Вопрос с повестки дня снят. Военная прокуратура в Украине должна быть», — резюмировал он. http://podrobnosti.ua/power/2011/02/14/752928.html

      Право на справедливий суд,
      75bc88c
  3. Права Людини в Україні
    Інформаційний портал Харківської правозахисної групи http://www.khpg.org/index.php?r=1.1.5

    Право на справедливий суд,
    75bc88c
  4. Болеть в нынешнее время тяжело, тем более в чужом городе и без денег. Это понятно, но такое переживали, и будут переживать многие.
    Случай с нанесением телесных повреждений показывает очередной непрофессионализм местных СМИ. Если рассказ о преступлении, то прежде всего нужно назвать статью по которой судили Алексея. Это главное, от чего нужно плясать! А то «воды» до фига, а нужного нет!
    Что тут удивительного, что один мужик избил второго? Типа такого не бывает. Другое дело редко кто жалуется и поэтому наказания почти всегда удаётся избежать.
    Цитата: «Олексій був призваний на строкову службу навесні 2009 року. Затем Влітку минулого року (то есть в 2011 г.) Олексія звинувачують у побитті солдата його частини.» Сейчас вроде год служат? :-)
    Следующие две брехни! Если у пострадавшего Дениса нет телесных повреждений, то ничего Алексею не было бы. Если Денис ничего не хотел, также ничего не будет. Типа «левый человек» доносчик написал и Алексея засудили.
    Ещё бред! Следователь прокуратуры угрожал отправить срочника без согласия в «горячую точку». Это куда? Это каким же лохом нужно быть, чтобы в такое поверить?
    С помощью доносчика уже двоих засудили. Было бы интересно и эту чушь почитать.
    Если командир части и пострадавший ничего не хотят, то фиг кто бы что сделал, да и вообще никто б про такой случай не узнал.
    Факт избиения типа не доказан, но приговор есть. Если есть приговор значит всё доказано! Следователь типа сделал плюсик в карьере. Какой на фиг плюсик? Следователю дали материалы он их просто подготовил для суда. Это же не громкое дело.
    Очередная утка жёлтых СМИ написанная О. Іванченко. Стыдно такое читать. :-(

    капитан,
    3f8fa82
    • Логично. В статье явный недостаток фактов.

      MaRio,
      1c74e2e
  5. если невиновен- пускай подаст апелляцию, если четвертый адвокат захочет с такими дыбилами общаться и не обязан частный адвокат бесплатно работать, как хочется семье этого вояки.

    прокурор,
    571aae2
    • не обязан частный адвокат бесплатно работать, Cразу надобабло было» колядныкам «отваливатьа а те еще б и воен.прокурора «опустили»через закрытие дела или полное оправдание.Бабло побеждает зло.

      Право на справедливий суд,
      75bc88c
  6. Как страшно жить. Гайдар в свои шестнадцать лет уже командовал полком!!!!

    r,
    5d31465
  7. Помнится мне , в горячих девяностых ,как Гайдар 100 рублевки резко поменял , прикольно было наблюдать , как куркулики зашевелились.

    Антон .,
    87eb805
  8. Антон, ты явно в Гайдарах запутался, Аргумент имел ввиду писателя. :-) Ты как и весь пролетариат ненавидишь богатых и радуешься когда им плохо.

    капитан,
    b0e624b
  9. Его́р Тиму́рович Гайда́р (19 марта 1956, Москва, СССР — 16 декабря 2009, Успенское, Одинцовский район, Московская область, Россия) — российский государственный и политический деятель, экономист. http://ru.wikipedia.org/wiki/Гайдар,_Егор_Тимурович
    Арка́дий Петро́вич Гайда́р (настоящая фамилия — Го́ликов; — известный советский детский писатель, участник Гражданской и Великой Отечественной войн. http://ru.wikipedia.org/wiki/Гайдар,_Аркадий_Петрович

    Аргумент,
    75bc88c
    • Да и реформы со сторублевками затея финистра финансов, а потом премьера Павлова в 1989 году

      forsage,
      fc63357
      • да при чем тут реформа, спасибо надо сказать, что уберегли от вояки. А то такие вояки после армии в милицию идут а потом наши дети страдают, как пострадала семья Индиго. Надо было сына воспитывать, уважаемые родители а не винить во всем: адвоката, следователя…

        прокурор,
        9b3050c
  10. Чи хтось відповість за смерть людини в погонах, яка схожа на вбивство, і за злочин, у якому її звинувачували? http://portal.uoun.org/news/pro_smert_komandira_jaka_skhozha_na_vbivstvo/2012-04-13-1372

    Молоді Духом Українці,
    9acdb48

Добавить комментарий: