Хроники Александрии

Закон про соціальне житло ніхто не скасовував

, 2.12.2011

соціальне житло

„Соціальне житло” — поняття, яке затверджене законами України, а на практиці, майже абстрактна річ в сучасному прагматичному суспільстві. Але інколи свято відбувається й на вулиці тих, хто найбільше потребує в ньому — це сироти.

Приємними турботами зараз завантажений випускник дитячого будинку „Перлинка” селища Войнівка Михайло Хрущ (на фото). Нарешті він отримав першу у своєму житті власну квартиру.

Розповідає голова селищної Приютівської ради Сергій Дюков: „У нас на обліку соціального житла було двоє людей: один медичний працівник Цукрозаводської лікарні та вихованець дитячого будинку Михайло Хрущ, — розповідає Сергій Славович, — знайшли ми три квартири в нашому селищі, — щоправда, вони були сильно занедбані, та мені вдалося знайти спонсорів, і пара з них, завдяки спонсорам наразі ремонтуються. Взагалі, нам це зробити не було дуже складно, просто порадив би колегам, іншим головам селищ, завжди шукати вихід”.

Квартира Михайла знаходиться в селищі Приютівка, він працює і, звичайно, готовий на все, аби остаточно привести її до ладу.

Півтора роки тому Наталія Ускова, в минулому вихователь дитячого будинку „Перлинка”, взялася опікуватися дітьми, які закінчують перебування в названому дитячому будинку: „Досягає дитина 18 років, за законом, закінчується її термін перебування в дитячому будинку, —  розповідає Наталія. — А якщо дитина ще й неслухняна, курить чи випиває, то від таких дітей позбавляються якнайшвидше, як тільки дозволяє закон, — щоб вони не впливали погано на інших дітей. Залишивши стіни дитячого будинку, діти знімають квартири — поки вони навчаються, то спроможні платити за оренду квартири, — адже в сиріт підвищена стипендія. Але ж навчання-то закінчується, і що потім? А потім ці діти нікому не потрібні… Дехто скаже: „Вони вже дорослі — нехай самостійно будують своє життя”. Трішки з такою думкою я погоджуюся, але чомусь ми своїм дітям допомагаємо майже все життя: хтось потребує матеріальної підтримки, а для когось важливою є моральна підтримка, просто своєчасна порада дорослого. Якщо якісь негаразди трапляються на шляху власних дітей, вони в будь-який момент можуть повернутися в батьківський дім. А куди повернутися сироті? Тому більшість сиріт стає на той же шлях, що їх батьки. Слабкі духом діти, які не уміють оббивати пороги відомств, щоб їм видали належне за законом житло, здаються”.

У Статті 33 Закону чорним на білому написано: „Після завершення перебування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у відповідних закладах для таких дітей… державні органи місцевого самоврядування забезпечують дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб з їх числа протягом місяця у позачерговому порядку впорядкованим соціальним житлом”.

Усі ми бачимо, що закон дбає про дітей, та повинен би діяти й забезпечувати переселення з інтернату у власне житло, а не на вулицю. Але чому в реальному житті не завжди так виходить? Чиновники намагаються тягнути справу, доки не виповниться сироті 23, і тоді вони на соціальне житло не матимуть права. До того ж, виникає питання: яке селище погодиться прописати сироту просто так? Закон наголошує, що якщо є якесь житло, де проживали батьки дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування, то житло повинно зберігатися для цих дітей.

Але як розповідає Наталія Ускова, на практиці було й так:

„Насправді діти прописані на пустирях, ось моя вихованниця Лєна Андріянова, яка знімає у Протопопівці квартиру, народила дитину, а я її возила аж у Лікарівку, аби зареєструвати новонароджену дитину, де прописана її мати, де жили її покійні батьки, але будинку вже не існує — вона прописана на пустому місці”…

Зрозуміло, що чиновники Лікарівки пішли їй на зустріч, коли прописали її, але соціального житла не надали.

Хоча покійна її мати працювала вчителькою в Лікарівці, й мала 9 дітей, в Лікарівці існує будинок як спадщина цих дітей-сиріт, але за законом вона залишається найменшому.

Найменша сестра Лєни Андріянової цього року закінчує перебування у Войнівському дитячому будинку, тому вона отримає житло в Лікарівці. Хто ж повинен дати житло сироті Лєні Андріяновій з двома малолітніми дітьми? Лікарівська селищна рада, де вона прописана, чи Протопопівська, де вона проживає не прописаною?

Нещодавно, сайт „Радіо Свобода” зачепив теж цю делікатну тему про соціальне житло. У сучасному комерційному суспільстві, де все купується й продається, хто з чиновників зможе з легким серцем „просто так” дати дороге житло?

„Ідея будівництва дешевого житла є хорошою, але втілити її дуже складно”, — стверджують фахівці ринку нерухомості.

Крім великих грошей, яких у держави немає, потрібне також бажання місцевих чиновників. А вони не хочуть змін і не згодні відмовитися від коштів, які їм приносить роздача землі під будівництво комерційного житла.

Як розповіла Світлана Пелюченко, директор інтернату для дітей сиріт у Києві, випускникам цього закладу житло дають. Але часто цих дітей або дурять, або пропонують погані умови.

У Києві будуються будинки, а тут, на Олександрійщині, де про будівництво соціального та доступного житла можливо тільки мріяти, важко знайти помешкання для сиріт.

Тим паче, що закон вимагає: „Соціальне житло, що надається дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, особам з їх числа для проживання, має відповідати санітарним і технічним вимогам”.

Вілгайле Квітка

Комментарии:

  1. Знаю бомжиков . которые с 1990 года прописаны в общежитии Строитель , в доме где сейчас квартиры продают , их там прописали по выписки с детдома , но там жить было невозможно и они жили на мусорке , а сейчас они уже наверное троих . а то и больще сдали в детдом в Пантаевку . Жалко их , но виновата держава в первую очередь …. в старые времена всем жилье в общаге давали , а после трех , десяти лет хорошего труда и квартиру держава давала. А сейчас у сироты один путь , вдруг америкосы усыновят.

    Антон.,
    87eb805
  2. Вместо того, чтобы реально помочь детям, Степан Кириллыч влаштовует Богданчика беспризорного вот уже месяца два как. Наконец-то юный Богданчик (будем надеяться, что будущий Хмельницкий)… как Вы думаете где? В Кировограде! Сама Давидовна передачки носит. Ну ей за передачки — сегодня граммотку — «за крпуные успехи», видать, именно по Богданчику. «Надо устроить теперь Богданчика в приличную какую-нибудь семью», — сказал нонче главный герой эфира по один плюс один, Кириллыч. Я так полагаю, какая же семья приличнее, чем Степанова? Взял бы, да и усыновил — на старости лет было б утешение мэру-то! Дак нет! Ищет семью поприличней! Я, конечно, против того, чтобы несчастного, и так лишенного родительской заботы мальца отдавали бы в руки какому-нибудь садисту-медведю-мэромучителю, или Давидовне — это уже не детство, а концлагерь дитяти. Но вот мэр — он мог бы. Чего не покажет пример действительного благородства? А то: устроил пиар-компанию «Богданчик», и тащится. По-моему, если удша болит — бери и усыновляй!

    Джимми,
    237644d
  3. Вот вам бы и все социальнэ житло. Раз у нас социально только мэры богомствуют, лэнровэры покупающие работая в оборонных ведомствах (какие бэхи оборонка выдавал то — от осла ухи, а не ледроверы при союзе там выдавали), стало быть пусть социально и обутсраивают детство — чтоб не было потом кому по ночным клубам вместе со Степаном Кириллычем и иже шастать!

    Джимми,
    237644d

Добавить комментарий: