Хроники Александрии

Протопопівському Пушкіну 60 літ!

, 19.12.2010

У світі, в Україні в Олександрії чимало поетів. Хоча ще ніхто не визначив статусу, що таке поет, усі й так добре знають: як парвило, то люди не від світу цього, не схожі ні вимовою, ні долею, ні вчинками на більшість із тих, хто нас оточує. Найчастіше в теперішньому світі про поетів говорять мало: це колись, в окремих державах, в окремі епохи вони диктували моду. А зараз ці, маленькі й великі пророки і пророченята, ведуть кожен свій спосіб життя. Єдине, попри різні харак-тери і долі, що їм єднає — не можливість не творити. І хоча найчастіше їхній спів належить шухляді, бо на видання книжок їх доводиться очікувати десятиріччями, раптом настає довгоочікувана мить, і ми помічаємо, що ці дивовжні люди — серед нас.

У випадку з нашим земляком, поетом із Протопопівки Євгеном Михайловичем Желєзняковим, який більшу частину життя прожив якщо не в Кіровограді, то, за волею своєї журналістської професії, в численних мандрах-відрядженнях, таким чудом помічання Поета може бути достойний ювілей. Євгену Михайловичу, запальному і швидкорухому громадянину України, якому не байдуже, що, де і як, 20 жовтня виповнилося 60 років. У той день про ювілей згадали тілько зовсім найближчі люди, але зараз, напередодні Нового Року Євген Железняков підбив підсумки своєї поетичної кар’єри у формі добірки „Цвіт нагідки”, яку він підготував спеціально для читачів „Олександрійської правди”.

Євген Железняков народився в с.Протопопівка в тамтешній лікарні (вона була за 20 метрів від теперішнього дитсадка „Колобок”), зруйнованій з 50 літ тому (лікарня була, за словами поета, „збудована якимись баптистами чи не після війни”). Зі срібною медаллю Євген Михайлович закінчив Протопопівську СШ, далі — навчався в Індустріальному технікумі в групі ЕА 67-4-10(електроапаратобудування), майже одночасно з Ю. Ф. Кравченком, з яким мав дружні стосунки і якого шанує. Радіозалюбленість, як і любов до фотографії, та свого улюбленого акордеону залишилися в нього на все життя.

„Історичний календар Кіровоградщини на 2010 рік”, відзначаючи ювілей поета, припускає одну неточність: 1972 р. Є. Железняков закінчив філологічний, а не факультет фізвиховання Кіровоградського педінституту. Після цього Євген Железняков працював редактором обласного радіо та телебачення (14 років), а потім — у газетах „Кіровоградська правда” та „Народне слово” (перша газетна публікація була в „Ленінському прапорі”, десь у 1967 р.). Одна за одною виходять книги митця: „Ходить весело вітрець”, „Виріс в полі колосок”, „Танкодром” (Київ, „Веселка”, 1976,1985, 1987 р.), „Вибухи гримлять на Волині” (у співавторстві з Героєм Радянського Союзу Г. В. Балицьким, Київ, „Молодь”, 1990 р.), „Чужая жена” (Кіровоград, „Купе”, 2001 р.), „Поминальні роки” („Купе”, 2005 р.), „Моє село” („Імекс”, 2008 р.). Мав Майстер із Олександрійщини публікації у десятках журналів та альманахів в Україні, Польщі, Угорщині, Латвії. Закінчив роботу над п’єсою для лялькового театру. Підготував кілька нових книг поезії та прозу укр. та рос. мовами. Зараз закінчує кіноповість про Велику Вітчизняну війну. У задумі в ювіляра, якому за все життя так і не було присуджено жодної гучної нагороди, я вже не кажу про почесне громадянство, принаймні, в рідному селі, — грандіозне публіцистичне дослідження трагедії Південно-Західного фронту на початковому етапі війни. Про Є. М. Желєзнякова можна говорити довго: його життя не вмістилося б і в кількатомну біографічну книжку, але сьогодні він сам промовляє до нас, його земляків, у віршах…

 

Життя

Горить вогонь під казаном,
Клекоче полум’я скажене.
І грішні, й праведні до мене
Кричать і страдно б’ють чолом.
А що я можу?! Адже я —
Орач самотній серед поля,
І моя воля то-неволя.
Хіба де був без плуга я?!
А тільки грішники кричать,
А тільки праведні волають,
Немов таке важливе знають,
Що конче мусять розказать.
І знов точу я лемеша.
І ратай з поля не звертає.
І знов болить мені душа,
Бо той вогонь — вогонь палає!

***

Повісили медаль на Барана…
Блищить вона!
Баран — ні бе, ні ме, ні кукуріку —
Нема таланту в чоловіка.
Але медаль…Вона блищить.
І навіть, декого сліпить.

***

Задумливо сидить старий Поет…
Хай голос його серця ще дзвінкий,
Але гіпертонія й діабет
Життя йому вкорочують-таки.
Хай осінь за вікном, а не весна,
Та з серця лине пісня, не одна.
І так ще серцю хочеться кохати!
І Так багато треба ще сказати…
Дай, Боже, сили й мудрості, аби
Слова були — герої, не раби!
З вінцем чи без тернового вінця –
За Правду, в бойовисько — до кінця!
А що йому судилося самому
У безмірі вселенського огрому,
Дай, Боже, так зустріти і сприйняти,
Як перший сміх любимого дитяти.

Про мову

„Калинова”, „малинова”,
„Журавлина”, „лебедина”.
„В цілім світі лиш єдина”…
Це тому -то між людьми
Не говорим нею ми?..

***

Мені під ноги осінь кине
Листок пожовклий, мов вінець.
Мов для маленької дитини,
Веселий м’ячик — стрибунець.
Та я радітиму й від того,
В руці затиснувши його.
Коли ми підемо до Бога,
Не візьмем навіть і того…

Комментарии:

  1. 60 рокiв а не лiт. исправте ошыбку

    xaxaxa,
    3070ab0
  2. Вірші за віком, і зрілі і виважені. Так думаємо всі, а висловлюють тільки поети. І не траба його ні з ким парувати. Він і сам значна особистість.

    Виктор,
    91d6980
  3. Баран, ти і російської не знаєш — «ошЫбку», що вже казати про нашу. Слово «літа» означає те саме, що й «роки», тільки в поетичному контексті, якщо тобі, гуманоїд, це про щось говорить.

    111 to хахаха,
    1f85942
  4. Я вважаю що він найкращий!

    )) ого які тут усі злі)),
    573758c

Добавить комментарий: