Хроники Александрии

Соціальна допомога вдома

, 28.11.2010

„Допомагати людям похилого віку — на цій роботі працювати зможе не кожен”, — з таких слів розпочалася наша розмова з Валентиною Василівною Юрченко, завідуючою відділенням соціальної допомоги вдома Олександрійського районного територіального центру. Відправляючись у рейд з перевіркою своїх підопічних до Протопопівки й Войнівки, В. Юрченко розповіла, що незважаючи на достатню кількість бажаючих працювати, щодня вислухати, розрадити й допомогти — таке під силу не всім, хто починає працювати на посаді соціального робітника терцентру. Якихось спеціальних вимог зараз до соціальних робітників немає. Зуміє ця людина працювати або ні — покаже тільки час. Отож по району зараз працюють 53 соціальні робітники територіального центру. Щодня вони приходять до своїх дідусів і бабусь, допомагають виконувати хатню роботу, готують, їздять за продуктами і ліками, словом, допомагають зробити одиноким людям похилого віку все те, що самим їм зробити вже не під силу. У кожного соціального робітника біля десяти підопічних. Кожного з них треба відвідати по два, а декого й по три рази на тиждень. Часто буває, що соціальний робітник – то єдина людина, що навідується до стареньких. Ще частіше трапляється, що соціальний робітник — то не просто помічник, а взагалі єдина людина, яку вони чекають, аби просто поговорити.

У Протопопівці нас зустріла Олена Яківна Олійник, одна з шести соціальних робітників села. Працює жінка у територіальному центрі з 2002 року, до того вісімнадцять років пропрацювавши на молокозаводі. Проста, привітна, усміхнена. Разом з нею ми навідалися до її підопічних.

Танковська Таїсія Іванівна нас зустріла біля хати. Мешкає вона разо.м із братом Андрієм Івановичем. Сім’я своя у нашої Олени Яківни є, діти, але вона завжди прийде, допоможе, — показує нам Таїсія Іванівна свою вибілену хатинку. — Це все Оленка, підфарбувала, підбілила. А як треба, то сходить заплатить за газ і за світло, поїде за продуктами чи за ліками”. Поскаржилася Т. Танковська, що за ліками доводиться їздити в Олександрію, бо в Протопопівці жодної аптеки немає. „Була одна, та й ту закрили, — бідкається бабуся. У ФАП трохи були привезли ліків, але таке дороге усе. Так само й з продуктовими магазинами — ціни різні. Інколи я й сама до магазина сходжу, а так усе, що треба, мені Оленка привозить”.

Багато значить для цих людей увага, просте привітне слово інколи важливіше за ліки. Завідуюча відділенням соціальної допомоги вдома В. Юрченко розповіла, що соціальні працівники у Протопопівці не тільки допомагають людям, а ще й гарні організатори. Жодне свято не обходиться без їхніх привітань.

Так само тепло зустрічали працівників територіального центру у господі Бондаренків. Всеволод Іванович — інвалід по зору та його дружина Ніна Федорівна не так давно користуються послугами соціальних працівників, але маючи ще одну пару рук у поміч, цей рік з роботою на городі и по господарству їм було трохи легше.

Подружжя Лук’яновичів, до яких далі завітали гості з Олександрії, теж радо їх зустрічало у своїй оселі. На стінах невеличкої хатинки картини з великої кількості фотографій під склом, вишиті рушники. Наталія Степанівна увібралася у святковий фартух, той, що їй зшили у терцентрі. „Я й сама ще шию, але ось це в мене парадний фартух. Оленочко, — звернулася жінка до соціальної працівниці Олени Олійник, — мені б іще спідницю-плісировку, я б її як наділа б, та як пішла б…”

Ніби виправдовуючись, Олена Яківна прокоментувала: „Ви думаєте, у них немає що одягнути? Просто вони цими речами, що отримують в територіальному центрі, дуже дорожать”.

Віра Іванівна Вакулова, що мешкає разом із Людмилою Іванівною Пузаковою, теж чекала гостей. Вона от-от готова була розплакатися, коли з вдячністю розповідала про свою помічницю Олену Олійник. „Немає різниці, яка робота, вона завжди прийде і допоможе. А ще я о хотіла висловити подяку працівникам терцентру за допомогу в оформленні субсидії…”

Іван Калинович Бугайченко з дружиною Катериною Єлисеївною теж радий гостям -є можливість поговорити про наболіле. Розказує про свою сім’ю, про своїх синів. „У мене батька звали Каленик, а нас, Калиновичів, було троє на селі — не дивуйтеся, — говорить. — ми коли з дружиною на пенсію пішли — завели собі корову, а потім і дві, але сметани так і не їли. Перевелися, мабуть, зараз корови, як і люди. От зараз вибори пройшли, обрали у нас нового голову сільської ради Володимира Рябоконя. Я його, правда, не чув і не бачив. Говорять, обіцяє світло зробити на вулицях і боротися з самогоноварінням. Це добре”.

Усіх вислухавши, час відправлятися далі. Наступна зупинка у селі. Войнівці. Біля хатинки Валентини Василівни Цибульської чекає на нас соціальний робітник Тетяна Іванівна Архипова. Вона давно мешкає у селі і своїх підопічних, більшість з яких  живе поряд, вона  відвідує чи не кожного дня. „Раніше такого не було по селах, — розказує В. Цибульська. — Добре, що працює така служба. Таким одиноким нема звідки чекати допомоги. Я тепер тільки й плачу,  поховала чоловіка й  доньку за один рік, а Танечка завжди прибіжить і води принесе, на городі допоможе… Хай їй Бог дає здоров’я!”

А сама Тетяна Іванівна своїх підопічних інакше, як „мої бабусечки” й не називає. Маленька, наче пташечка, Валентина Іванівна Сокора теж живе неподалік. Жінці вже 95 років, і за своє життя їй довелося побачити всього. Сама вона родом із Ленінграда, пережила блокаду, втратила чоловіка, який служив у Крондштадті. Валентина Іванівна сама із багатодітної сім’ї, мала десятеро братів і сестер і була серед них наймолодшою. її батьки були лікарями, мали вдома прислугу. „Много повидала за свою жизнь”, — тихо розказує Тетяні Іванівні бабуня, а та з нею погоджується: „Дійсно, непроста в неї доля була. Але і на ковзанці каталася, й з парашутом стрибала. Потім після війни вийшла заміж за українця і приїхала за ним аж у Войнівку”.

Так багато можна розповідати про кожного з підопічних. Олександра Степанівна Сонько, маленька згорблена бабуся, нас зустрічала біля хати. „Вона теж в мене одна-одненька, — розказує Тетяна Іванівна. — Все життя пропрацювала у колгоспі „Ленінський шлях”, війну пережила, а тепер-от мешкає у старій хатинці, яку будував ще її дідусь. Хата від часу просіла й перехилилася. Газу тут немає, опалення тільки пічне”.

А й самі підопічні теж чекають нагоди, щоб розповісти про соціальних працівників, що їх обслуговують. Фекла Іванівна Спесивцева з нагоди відвідин влаштувала гостям справжній концерт. „Таня — це ж моя донечка, — говорить крізь сльози. — Вона мені завжди допомагає, навіть нещодавно брала до себе в баню помитися”. Не згадує Фекла Іванівна про тяжкі роки життя, про роботу на лісоповалі, лише пісню затягує: „Когда б имел златые горы и реки полные вина…”, а наостанок міцно цілує.

Враження, отримані після таких відвідин, залишаться надовго. Дійсно, зрозуміти і розрадити кожного — це нелегкий труд. Доля у кожного своя і своя біда. Лишень замислитися, таких одиноких людей похилого віку, що потребують допомоги соціальних робітників, на сьогоднішній день у нашому районі чотириста п’ятдесят два чоловіки.

А. Третяк

Комментарии:

Добавить комментарий: