Хроники Александрии

Я прийшов, тебе — нема, підманула-підвела

, 28.03.2010

Приблизно так закінчилася епопея мешканки нашого міста Надії Пилипчук (прізвище змінено) у нездоланному бажанні отримати державну допомогу під назвою „субсидія”.

А почалося все з того, що самотня жінка несподівано втратила улюблену роботу, яка, звісно, приносила і прибуток і задоволення. Вставши зранку, зрозуміла: справи кепські. У голові гуділо одне єдине запитання: що робити? Коли перші хвилі паніки трохи вщухли, у запаленому мозку пролунала відповідь – оформити субсидію. Чи то були слухові галюцинації; чи Божий глас, невідомо, але вже наступного дня Надія наполегливо оббивала пороги міського управління праці та соціального захисту населення.

У тісному та переповненому людьми приміщенні безробітна Пилипчук якось відразу на власній шкурі відчула не тільки обіцяний „захист”, а й глибоку „повагу” до неї з боку працівників даної служби. Добросовісно переписавши величезний список довідок, які необхідно принести через місяць, Надія вже в наступну мить з головою пірнула в бурхливе море бюрократичної машини. Кожен день у Пилипчук відтепер був розписаний як по нотах, адже недарма кажуть: візит до окремо взятої комунальної інстанції — справа, що потребує вдачі, міцного здоров’я та ще міцніших, ніж саме здоров’я, нервів. Рівно місяць пішов на збір різноманітних довідок, і вони в призначений час плавно, як „Титанік” на свій курс, лягли на стіл працівника управління.

І ось тут-то і почалося! Оскільки Пилипчук безпосередньо не є господаркою квартири, в субсидії — категорично відмовити! Саме в оцьому місці можна було б уже хапатися за одвірки, стіни, серце, тремтячою рукою в кишені намацувати безвідмовний у таких випадках валідол. Утім, виявилося, що наша держава не така вже й погана. Просто їй, державі, подобається лякати свій народ. Згідно з якимось там положенням, Пилипчук все-таки може отримати субсидію, але за умови обов’язкового, мало не наукового вивчення її матеріально-побутових умов… У цьому місці дозволяється на очам з’явитися сльозам радості.

Пройшов місяць, пішов другий, з управління — ні „гу-гу”. Жінка вирішує знову ощасливити своїм візитом вище згадану державну структуру з метою отримання на руки заповітної субсидії. Однак, замість жаданого документу, Надія отримала комбінацію з трьох пальців, який у народі зветься не якось інакше, як дулею. На питання: чому їй, безробітній, так і не дали держдопомоги, почула: „До вас приходив інспектор, щоб на власні очі „зацінити” ваші матеріально-побутові умови, а вас удома якраз не було”.. Оце на тобі! Надія безнадійно намагалася збагнути, чому ж її не попередили про візит чиновника. Чиновнику ж нічого не залишалося, як кинути дурнуватому слухачеві: „А ми не обв’язані вас попереджати!” Тобто коли хочемо, тоді й ходимо, а ваша справа сидіти вдома й міцно тримати руками горщик, аби не „в’якати”.

Далі — ще краще. Виявилося, що, бідолашний, інспектор приходив не раз, не два, а три чи чотири. Дзвонив на домашній телефон, залишав у дверях записки, переказував усім сусідам про свої наміри — і все безрезультатно. Сердешний ледве вижив у нездоланному бажанні побачити побутові умови свого клієнта. А безсердечна до чиновників Надія, бачте, запевняє, що ані записки в дверях не знаходила, ані сусіди ніякого інспектора не бачили — хоча б якогось плугавенького чи миршавенького. Не здогадується Надія, що номінант на субсидію, на відміну від номінанта на „Оскара”, має сидіти вдома, як укопаний. Це вже зовсім інша справа, що людина не отримала держдопомоги через чиюсь халатність, безвідповідальність, недолугість. Спроба поскаржитися в обласне управління праці та соціального захисту населення нічогісінько не дало. Як завжди — одні одписки. Зате Надія від даного управління отримала цілу петицію про інспектора-трудягу, що, як танкіст на Курській дузі, ледве не згорів на робочому місці від ентузіазму.

Що далі? Суд. Але про чесність наших судів, до речі, найгуманніших у світі, відомо навіть за межами Олександрії. Не хоче Надія зачіпатися з таким гуманним судом, бо як говорить жінка: „Тричі наступати на одні й ті самі граблі, це вже якось для мене того — забагато…”

Соня Балт

Комментарии:

  1. No coment… Тільки от шкода, що наші чінуші непробивні і якщо раніше за таких публікацій хтось лишався своїх посад (а той партійного квитка), то зараз… самі знаєте. Наслідки з нашої рідної історії відомі: спочатку люди втрачають віру, потім впадають у відчай, а потім беруть вила і… «Ой у лузі червона калина… веселися Україно!»

    Сват,
    8052487

Добавить комментарий: