Хроники Александрии

Олександрійський „лівша”

, 25.01.2010

Давно відомо: фортуна — дуже примхлива пані. Комусь вона весь час посміхається на всі тридцять два, підносячи до небес і зігріваючи сяйвом часто зовсім випадкових фаворитів, інших же, справді талановитих особистостей, вперто не помічає. Хтось, подібно майстрам серфінгу, одного разу вчасно і вдало осідлавши хвилю удачі, потім лише спритно перескакує з гребня на гребінь, балансуючи на ньому на догоду кон’юнктурі, а хтось із дня у день гне спину за шматок хліба насущного та ще й задарма, „для душі”. Сказане у значній мірі стосується творчості, так чи інакше пов’язаної з мистецтвом.

Олександрієць Віталій Теличко — один з тих різнобічно обдарованих людей, яким, здається, будь-що під силу. І за великим рахунком, було б несправедливо говорити, що слава обійшла його стороною. Але це зовсім не та гучна слава з її преміями, медалями, дипломами та іншими відзнаками. У цього народного умільця і відомість у буквальному розумінні народна — серед близьких йому людей, знайомих, знайомих його знайомих і т. д. Усі, хто хоча б раз звертався до нього з якимось замовленням чи проханням, потім „по естафеті” передають майстра далі, наділяючи його найкращими рекомендаціями. То через що все-таки пан Віталій такий популярний? Щоб окреслити коло його здібностей та інтересів, простіше було б сказати, чого він не вміє, ніж навпаки. А улюбленим його напрямком є, так би мовити, монументально-декора-тивно-вжитковий жанр (вибачте за каламбур: визначення некоректне і неповне, але коротше не скажеш). Сліди цієї творчості можна бачити у навчальних та інших громадських закладах нашого міста, оселях і садибах багатьох олександрійців. Хоча дійсний фах Віталія Теличка далекий від художнього мистецтва чи прикладного ремесла.

Він розпочинав свою трудову діяльність багато років тому в Олександрійській середній школі № 3 викладачем фізвиховання. Потім була робота у школі № 1 та у професійно-технічному училищі № 17 — на посаді заступника директора з навчально-виховної роботи. Весь час у цих закладах він вів спортивні секції, привчаючи до здорового способу життя молодь, а заодно і сам, будучи гарним спортсменом, постійно, аж до сорокасемирічного віку, виступав на різних змаганнях з легкої атлетики, поліатлону (багатоборство ГТО), плавання, кульової стрільби. Не залишались поза увагою Віталія і дві його дочки-близнючки: маючи з дитинства перед очима яскравий приклад, вони згодом виконають нормативи майстрів спорту з триатлону. Але бурхливій вдачі однієї викладацької діяльності виявилося явно замало: ще з дитинства і молодості Віталій пробував себе у різних видах творчості.

Пам’ятаєте поширену моду на художні чеканки, яка виникла десь на початку 70-их років? Тоді ж і наш умілець залучився до цього ремесла і незабаром досяг у ньому немалих успіхів. Чимало своїх перших робіт він просто дарував друзям та знайомим. А коли таких робіт збиралося чимало, тоді у навчальних закладах, де, працював Віталій Теличко, або у місцевих і навіть обласних культурно-просвітницьких установах влаштовувались виставки. Активну участь завжди, брав він і в оформленні навчальних закладів, де працював. Спортивний зал у школі № 1, оформлений ним незадовго до Олімпіади-80, було визнано кращим в Олександрії. Звичайно, за соціалістичних умов господарювання далеких 70-их таке визнання приносило автору загалом хіба що тільки моральне задоволення. Та пізніше на його роботи звернув увагу хтось з місцевих можновладців і замовив для себе особисто пару чеканок. І вже незабаром у деяких колах олександрійської номенклатури" стало престижним мати у себе вдома чи на дачі художні роботи, виконані Віталієм. Зараз лише деякі з цих робіт збереглися на фотознімках у архіві автора. І демонструючи їх під час нашої розмови, Теличко згадує і замовників — уже нині напівзабутих нами „сильних світу цього” 20-30 — річної давнини: тодішніх партпрацівників, керівних осіб міліції, ДАІ тощо, називаючи їх по-приятельськи Петьком, Сашком, Миколкою&hellip:

Що ж стосується самих робіт, знімки більшості з них не можуть залишити, байдужими. Ці роботи нічого спільного не мають з банальними мідними прямокутниками, на яких примітивно зображені олені, троянди чи якісь незграбні „красуні” і які стали звичними для усіх нас свого часу. Сюжети творінь Теличка надзвичайно різноманітні: від зоологічної тематики, етнічних та тотемних символів і аж до біблійних тем (наприклад, півтораметрової ширини мідна копія відомої картини „Таємна вечеря”). Техніка їх виконання напрочуд об’ємна та винахідлива: часто це цілі настінні панно у поєднанні з різьбленим деревом чи навіть натуральним хутром і шкірою. (На жаль, невдячна це справа — на словах зображати те, що краще за все побачити на власні очі).

Та чеканки — це лише незначна частина того сліду, який вже встигла залишити творчість невтомного майстра. Товстий фотоальбом, його своєрідне портфоліо, зберігає численні любительські фотознімки з шедеврами автора — філігранно виконані моделі історично знаменитих кораблів, репліки (точні копії старовинної стрілецької зброї), опалювальні каміни, збудовані Віталієм Миколайовичем у різні часи в оселях різних людей. Вони також на будь-який смак: один — строгої архітектури, мінімалістично облицьований мозаїчним гранітом, інший — навпаки, пишно оздоблений мідними чеканками з мереживами східної в’язі та арабесок (цю композицію автор назвав „Золоте шитво Бухари”). „Географія” знімків також простора: на одному з них він обковує сталевими листами покрівлю храму св. Федора і Анастасії, який тоді ще будувався в Олександрії, а на іншому фото Віталій — на фоні новозбудованої церкви у с. Ґоловківці, її він оздоблював лицювальною цеглою. Складається враження, що для цього умільця, як для лєсковського Лівші, взагалі немає нічого неможливого — хоч і „аглицьку” блоху підкувати&hellip:

А колись, ще на початку 90-х років, він навіть загорівся ідеєю будівництва справжньої 10-метрової яхти, щоб ходити нею Дніпром з такими ж однодумцями, як сам. На жаль, економічна криза тих років поставила хрест на цій ідеї, хоча вона вже була повністю сформована. Та ж сама криза 90-х поставила крапку і в педагогічній діяльності Теличка. Як багато інших наших земляків, він став шукати заробітку в Росії. Взагалі „Російська епопея” — це окрема фототема альбому. Ось Віталій будує рублену лазню комусь з „нових росіян” у підмосковній Малахівці, на іншому фото він монтує різьблені дерев’яні перила на чиїйсь дачі в Кучиному (Росія), а тут автор позує у м. Жуковську (та ж Росія) на традиційній виставці аерокосмічного салону.

Слід зазначити, що доля далеко не завжди була милостивою до Віталія у його бурхливій діяльності: він розбивався на мотоциклі, зламавши при цьому обидві руки, падав з даху будинку у Підмосков’ї, монтуючи покрівлю, і пошкодив ключицю. А одного разу під час виконання столярних робіт там же, на заробітках, порізав вену на нозі&hellip: Та все це аж ніяк його не зупиняє: наша з Віталієм розмова відбулась під час перерви між поїздками до Росії, куди він уже добре „протоптав” доріжку за попередні 12 років. У свої 62 роки Віталій Миколайович повний оптимізму і енергії: „Незабаром знову їду, цього разу до Твері. Робота чекає”, — говорить він. І це, звичайно, добре, коли умілі руки та нелінива вдача знаходять для себе гідне заняття. Одне прикро: тоді як у Твері чи ще де-інде за кордоном на наших майстрів „чекає робота”, в Олександрії її теж, здавалося б, непочатий край. Але реальність, як бачимо, інша. Щось не так у нашому королівстві данському&hellip: Втім, це вже зовсім інша тема.

О. Наріжний

Комментарии:

  1. Виталий ты Супер!! Привет тебе от Шр ВИ из Александрии

    Аноним,
    93ae12e

Добавить комментарий: