Хроники Александрии

Усівка за часів Нової Сербії

, 27.05.2006

До російського посла у Відні графа Бестужева-Рюміна в травні 1751 р. звернувся полковник Іван Самійлович Хорват з проханням прийняти в російське підданство кілька тисяч сербів. Імператриця Єлизавета Петрівна дала згоду і у січні 1752 р. з’явилась сенатська інструкція про поселення сербів у задніпрських місцях: від гирла р. Кагарлика до р. Турії, від останньої до гирла Кам’янки, потім на верхів’я р. Березівки і далі до Дніпра. Колоністам відводили ділянки землі, видавали кошти на придбання зброї, амуніції, заведення господарства. Так з’явились нові адміністративні формування – Нова Сербія та Слов’яносербія. Царський уряд вбачав у них своєрідну «буферну зону» між землями Нової Січі та вже російськими територіями. Офіційно ж говорилося про те, що серби будуть допомагати боронити кордони від татарських набігів.

У зв’язку з цим в 1754 р. почалося масове переселення жителів задніпрських слобод і хуторів за межі так званої «червоної лінії» новосербського кордону. У ці населенні пункти поселяли вихідців з Балкан і називатися вони стали шанцями. Всі переселенці-чоловіки були військовими і входили до Гусарського і Пандурського (пішого) полків.

Спочатку шанці отримували назви від місцевих поселень та урочищ. В районі сучасної Олександрії було утворено Усівський та Березівський шанці. Остаточно територіальні межі останніх визначено лише в 1758 році. Тоді і з’явились сербські назви шанців, відповідно – Слань-Камінь і Бечія, де розташувались 11-та і 12-та роти полку. Цей факт теж свідчить про те, що поселення об’єднувало кілька колишніх хуторів. Інколи назви шанців і розміщення їх укріплених центрів не співпадали. Наприклад, центром Усиківського шанця стало новоутворене сільце Слань-Камінь (у сер. ХХ ст. приєднане до Новопилипівки), а Бечія (Усівка) – центром Березівського шанця.

Правда, паралельно з новою назвою використовувалась й стара. Наприклад, криловський протопоп Сімеон Петров у зверненні за 1758 р. до Переяславсько-Бориспольського архієрея просить дозволу відкрити Святомиколаївську церкву в «Усиківському щанці». За 1765 р. згадується Усівка і в документах фортеці Святої Єлизавети. Місцеве ж населення, яке залишилось, взагалі нової назви не знало.

Куди ж переселялись колишні жителі тих населених пунктів, що офіційно віддавались під сербські шанці? Частина з них залишалась, інші розсіялись по навколишнім селам та слободам створеного Новослобідського козачого полку (поселення), під яке були відведені землі на 20 верст нижче Нової Сербії. До цього вони формально належали паланкам Нової Січі. На цей час вже існували слободи Мурзинка, Бешка, Овнянка, Княжі Байраки, Зелена та ін.

Зупинимось детальніше на Овнянці (нинішній Новостародуб Петрівського району). Заснував її товариш Грицька Усика по Кременчуцькій сотні Михайло Авраменко. Раніше він був сусідом Усиків по хуторах на Березівці та Інгульці. Саме в його слободу і переїхали Усики. У «Списках прихожан Трехсвятительской церкви слободы Овнянка Новослободского казачьего полка по исповедальной росписи церквей Елисаветградской протопопии 1762 года» серед інших господарів дворів вказані Григорій Усик, Фома Усик, Сидор Усик. Так що, легенда про те, що козак Усик був похований у великій насипній могилі в центрі поселення, так і залишається легендою.

Нова Сербія проіснувала трохи більше десяти років. Вона не виправдала сподівань російського уряду в плані захисту південних кордонів імперії. До того ж І. Хорват витратив великі кошти, які йому надавались для облаштування та організації полків, не за призначенням. Інспекторська ревізія з’ясувала його самоуправство, «казнокрадство», зловживання, неправдиві відомості до Сенату, хабарництво. 1763 р. почала працювати в фортеці св. Єлизавети комісія у справі Хорвата.

Як пише у своїх записках Пищевич (один з соратників Хорвата) «тут разом вибухнуло і не інакше, як грім вдарив зо всіх боків скаргами; скаржились усі: й офіцери, й поселенці, й купці, й духовенство, й обивателі, – здавалось в Новій Сербії не було нікого, кого б не зневажив, не скривдив Хорват». Слідство визнало Хорвата винним. Його засудили на смерть через повішення, але замінили засланням у Вологду. Майно конфіскували, а борги державній скарбниці наказано стягнути з його маєтків, тобто, розплачуватися знову мали селяни.

В 1764 році з Нової Сербії, Новослобідського полку, поселень по «українській лінії», Слов’яносербії, бахмутських козаків, двох сотень Миргородського і 13 сотень Полтавського полків утворено Новоросійську губернію з центром у м. Кременчуг.

За сповідальними списками церков Криловської протопопії 1767 р. у Бечійському шанці в 91 дворі проживало 581 чол. Переважали сім’ї військових – 350 чол., з них гусар – 88. У списку господарів дворів – більше прізвищ сербського походження і вже – жодного на прізвище Усик.

Як відомо, в 1775 р. Запорізьку Січ було ліквідовано. На жаль. участь у цьому приймали і бечійці – гусари Жовтого полку. Вони входили до військових формувань генерала Текелія.

В 1782 р. у Бечеї проживало 1316 чол. Серед поселян чоловічої статі – 9 волохів, 2 грека, 321 українець. Ці дані свідчать про те, що серби асимілювались за дуже короткий проміжок часу і значної ролі в освоєнні краю не відіграли.

Наступний період історії краю більш відомий. 1784 року у складі Катеринославського намісництва утворено Олександрійський повіт з центром у Бечеї, яку перейменовано в Олександрію. Потім, під час чергової адмінреформи (1796 р.) повітовий центр і назву Олександрія перенесено у містечко Крилов. Нашому поселенню повернуто стару назву Усівка, яка стала казенним селом. Минуло 12 років і знову відбулися зміни. Поселенню відновлено статус повітового міста і назву Олександрія. З 1806 р. повіт входить до Херсонської губернії і був у її складі найбільшим за площею. Кілька колишніх волосних центрів разом з навколишніми селами зараз являються окремими районами Кіровоградської області (Новгородка, Петрове, Знам’янка).

Дякуючи редакції «Олександрійських відомостей» за надану можливість, хочу також звернутися до авторів, які у своїх матеріалах на сторінках газет згадують, чи будуть згадувати одного з засновників нашого поселення. Тепер уже немає потреби говорити про «якогось там козака Уса чи Вуса». Достеменно відомо, що це був Грицько Усик – козак Кременчуцької сотні Миргородського полку.

Н. Жахалова
історик, краєзнавець

Комментарии:

  1. ОГО!!!Суперовый материал!Я аж ОФИГЕЛ!!!

    Пэля,
    3829361

Добавить комментарий: